Депутатський імунітет і індемнітет в зарубіжній практиці

Мандат депутата (депутатський мандат) — це строкове уповноваження особи (мандатарія) на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади — народом (мандатором), підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.

Депутатський мандат може бути вільним, імперативним, або змішаним вільно-імперативним в різних пропорціях.

Головними характеристиками статусу депутата виступають підстави отримання і термін мандата, наявність комплексу прав і обов'язків, гарантії їх реалізації, а також відповідальність і підстави припинення повноважень.

У демократичних державах депутати працюють на професійній основі і мають вільний мандатом, згідно з яким депутат представляє весь народ, не пов'язаний з волею  виборців які його обрали(не зобов'язаний виконувати накази виборців) і не може бути відкликаний ними. Проте вільний мандат не передбачає абсолютної свободи депутата, оскільки депутат повинен зважати на думку своїх виборців (доля депутатського мандата залежить від вибору виборців) і підкорятися партійній (або фракційній) дисципліні.

Вільний (загальнодержавний представницький) мандат депутатів характеризується наступним чином:

• народний депутат вважається представником усього народу;
• народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі, його трудовий статус подібний до статусу державних службовців;
• депутат звітує перед виборцями за своїм бажанням. Звітування про діяльність фактично може бути підмінено саморекламою, «піаром»;
• виборці фактично позбавлені важелів упливу на обранця.

Повною протилежністю вільного мандата є імперативний мандат депутата.

Імперативний мандат передбачає, що депутат підпорядкований виборцям округу, які безпосередньо його обрали, в своїй діяльності пов'язаний волею виборців (зобов'язаний періодично звітувати перед ними про свою діяльність) і може бути відкликаний ними. Імперативний мандат зберігає свою дію в соціалістичних країнах. 

Сучасні позиції щодо імперативного («залежного») мандата виглядають так:

• депутат вважається представником тієї частини населення (територіальної громади), яка безпосередньо обрала його до ради;
• депутат здійснює свої повноваження в умовах відсутності реального парламентаризму, без відриву від основного місця роботи, на громадських засадах, почасти не отримуючи винагороди від держави;
• депутат зобов'язаний періодично звітувати перед своїми виборцями, які можуть давати йому накази;
• виборці можуть відкликати депутата.

Депутати зарубіжних парламентів мають ряд привілеїв.

Перш за все, це парламентський імунітет і індемнітет. 

Парламентський імунітет, або недоторканість, означає, що в період своїх повноважень депутат не може бути заарештований, або підданий іншим обмеженням свободи, а також кримінального переслідування без згоди палат, виняток становлять випадки затримання при скоєнні злочину. 

Парламентський індемнітет має два значення: невідповідальність за висловлювання і голосування в парламенті, а також винагороду парламентарія. 

До ключових елементів статусу члена парламенту належить недоторканність.

Недоторканність члена парламенту походить із досвіду станово-представницьких установ. Її визнання було зумовлене прагненням убезпечити обраних представників від свавільних дій із боку монарха.

У наш час недоторканність, яка встановлена незалежно від способу формування парламенту, визнається однією з гарантій депутатської діяльності. Вона охоплює депутатський індемнітет і депутатський імунітет.

Депутатський індемнітет означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності поза парламентом за свої висловлювання і голосування у парламенті та його органах. Відповідна особа не може бути притягнена до відповідальності за такі діяння й після того, як втратить статус члена парламенту.

Водночас іноді в конституції депутатському індемнітету надають звуженого значення. Наприклад, в Албанії, Латвії та ФРН депутати на загальних підставах відповідають за висловлювання у парламенті, які кваліфікуються як наклеп, у Білорусі, Вірменії та Литві – за висловлювання, кваліфіковані як наклеп і образа.

У Данії, Ісландії, Туреччині, Фінляндії та Швеції депутат може бути позбавлений індемнітету за рішенням парламенту, причому в Фінляндії та Швеції ухвалення такого рішення потребує більшості в п'ять шостих від присутніх членів парламенту, що виглядає мало реальним.

Сенс депутатського імунітету полягає насамперед у тому, що законне обмеження особи, яка є членом парламенту, в реалізації права на особисту недоторканність і деяких інших прав, пов'язаних з індивідуальною свободою, можливе лише з дозволу парламенту (відповідної палати), а у періоди між сесіями – його керівного органу.

Саме таким є обсяг і зміст депутатського імунітету в розвинених країнах. Але іноді їх сформульовано значно ширше. У більшості пострадянських країн депутат користується імунітетом щодо притягнення до кримінальної відповідальності. Дозвіл парламенту часто передбачений і для притягнення депутата до адміністративної відповідальності у судовому порядку, а також для вчинення дій, що законно обмежують особу в реалізації таких свобод, як недоторканність житла, таємниця кореспонденції й деяких інших.

У будь-якому обсязі депутатський імунітет не є особистим привілеєм. Він має функціональне призначення і "врівноважується" вимогою законності дій члена парламенту.

У більшості країн депутатським імунітетом користуються від моменту визнання мандата або від моменту складання депутатом присяги й до припинення його повноважень.

У частині країн світу член парламенту користується імунітетом лише під час сесій. За приклад слугують США та Японія, а в Європі – Бельгія, Великобританія, Ірландія, Ісландія, Люксембург і Нідерланди.

Якщо у періоди між сесіями парламенту свобода індивіда, який є депутатом, була на законних підставах обмежена, парламент, як правило, може ухвалити рішення про звільнення від такого обмеження до набуття законної сили винесеним обвинувальним вироком.

У деяких країнах депутатський імунітет виключається у випадках вчинення визначених видів злочинів. Наприклад, у США не потрібна згода палати на арешт її члена, якщо йому інкримінується державна зрада, тяжкий злочин або "порушення миру", яке кваліфікується як кримінально-караний проступок.

У таких європейських країнах, як Албанія, Білорусь, Болгарія, Ірландія, Туреччина і Хорватія, депутатський імунітет не поширюється на випадки вчинення будь-якого тяжкого злочину.

У Сербії, Словенії й Чорногорії згода парламенту на арешт депутата і притягнення до кримінальної відповідальності (в Македонії – тільки на арешт) не потрібна, якщо покарання за злочин може становити п'ять років позбавлення волі.

У Фінляндії та Швеції арешт депутата без згоди парламенту можливий, якщо його діяння кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі строком не менш ніж шість місяців і два роки відповідно.

Майже в усіх країнах світу депутат не має імунітету щодо затримання й арешту в разі delicto flagrante, тобто на місці ймовірно вчиненого ним злочину.

З огляду на те, що депутатський імунітет не вважається особистим привілеєм і має функціональне призначення, виключається відмова від нього без відповідного рішення з боку парламенту. В Європі єдиним винятком із цього правила є практика Швейцарії.

Особливості депутатського імунітету:

• не існує чітко встановлених європейських стандартів щодо імунітету;
• позитивні чи негативні наслідки існування парламентського імунітету залежать від політичного режиму країни, а також від дотримання принципу верховенства права. Здебільшого в країнах з демократичним політичним режимом та незалежною судовою системою існування парламентського імунітету скоріш є традицією, ніж засобом захисту парламентарів від неправомірного тиску;
• покликаний убезпечити парламентарів від політично вмотивованого тиску з боку виконавчої влади та інших суб'єктів владних відносин;
• переважно є засобом захисту представників опозиції;
• 
  

Основні форми депутатської діяльності: 

- робота в округах - зустрічі з виборцями, виявлення та вирішення їх проблем і проблем округу; 

- участь в роботі парламенту (в обговоренні питань, голосуванні); 

- робота в комісіях і комітетах парламенту; 

- участь в діяльності партійної фракції; 

- направлення запитів уряду та інші форми роботи. 

Повноваження депутатів припиняються в звичайному порядку після обрання депутатів наступного скликання, а достроково у випадках смерті, добровільної відставки, прийняття палатою парламенту рішення про позбавлення депутатської недоторканності.